Пропонуємо Вашій увазі притчі для роздумів та душевного відпочинку
Притча про Любов
Колись, дуже давно, всі почуття і
духовні цінності людей жили на одному невеличкому острові. Радість, Щастя,
Любов, Шана, Заздрість, Гнів, Гордість
- всі вони жили разом. І ось одного разу пройшли чутки, що острів незабаром
піде під воду. Всі почуття почали будувати собі човни. Одна Любов ніяк не могла
повірити, що таке можливе, бо вона все навколо бачила тільки у веселковому
світлі. Але потоп все ж таки почався. І
чудовий острів став поволі, але йти під воду. Любов зрозуміла, що вже не
встигне побудувати собі човна, тому почала проситися в пропливаючі повз неї човни.
Неподалік пропливав розкішний
корабель Багатства.
- Багатство, візьми мене до себе,
- просила Любов.
Але Багатство пояснило, що на
його кораблі дуже багато коштовностей, золота, срібла, і на жаль, для Любові на
ньому місця немає.
Тоді Любов побачила інший корабель,
на якому плив Смуток.
- Врятуй мене! - благала Любов.
- Пробач, Любове, але мені так
сумно, що я повинен побути один! - відповів Смуток і поплив далі.
Любов звернулася до Гордості,
корабель якої пропливав в цей час. Але
Гордість теж не взяла Любов до себе: «На моєму кораблі порядок і досконалість,
ти можеш порушити цю красу!» - відповіла вона.
Зовсім засмутилася Любов, адже
кораблів поблизу майже не залишилося. Та раптом вона почула голос: «Любове, йди
до мене, я візьму тебе з собою!» Любов побачила зовсім сивого дідуся на невеликому
кораблику. Вона була так вдячна йому, що зовсім забула запитати його ім'я. Коли вони допливли до берега, Любов залишилася,
а дідусь поплив далі. І лише тут Любов зрозуміла, що навіть не знає імені свого
рятівника.
- Хто ж мене врятував? - запитала
любов у Пізнання.
- Це був Час! - відповіло воно.
- Час? - здивувалася Любов. - Але
чому ж він врятував мене?
- Тільки Час розуміє і знає, яка
важлива в житті Любов!
СИЛА РОДИНИ
Пан Смоктунович
був не з родовитих, але зі шкіри пнувся, щоб виглядати не гірше за своїх
сусідів та задніх не пасти. Коли збирався кудись, то давав наказ візникові
запрягати карету доконче двома парами коней.
І треба ж було в дорозі трапитися лихові — колесо втрапило у рів і загрузло. Як
не шмагав коней візник, а зрушити з місця не міг. Побіг він тоді до ближчої
хати просити допомоги.
Подивився на пригоду селянин-хлібороб та й мовив:
— Накажіть випрягти ваших коней, пане!
Що ж залишалося робити багачеві? Мусив дати знак візникові, щоб той послухався
чоловіка. А господар пішов до хліва і вивів двох своїх хліборобських коней. Напружилися
його гривастенькі, аж повиступали у них жили. Раз шарпонули, вдруге — і
викотили карету на рівне місце. Пан стояв збоку, порівнюючи своїх коней-красенів із господаревими, та так
нічого й не міг зрозуміти. У його племінних скакунів шерсть аж вилискує, м'язи
так і грають. А селянські — ледве на ногах стоять, зморені важкою працею.
— Дивно мені, чоловіче,— розмірковував вголос пан Смоктунович.— Моїми рисаками
вся губернія милується, ні в кого таких нема. А не можуть вони четверо того
зробити, що дві твої шкапи.
— Е, не кажіть, пане,— усміхнувся селянин. — У вас звідки коні?
— Оцей з Голландії,— показав пальцем Смоктунович. Говорив він навмисне
повільно, щоб дати можливість помилуватися дорогим придбанням.
— Оцей жеребець арабський, а той — наш, але найкраща порода...
— Отже, бозна-звідки. Не розуміються вони між собою: чужі! — висловив свою думку
хлібороб. — Кожен із них хоче на іншого роботу звалити. А в мене коні родинні:
батько і син в одній упряжці. Тягнуть наввипередки, бо шкодують один одного...
Притча про жабу
Жили-були маленькі жабенята, які організували змагання з бігу. Їх мета була забратися на вершину вежі. Зібралося багато глядачів. Змагання почалися ... Ніхто з глядачів не вірив, що жабенята зможуть забратися на вершину вежі. Глядачі вигукували: «Це занадто складно. Вежа занадто висока». Маленькі жабенята почали падати. Один за іншим ... За винятком тих, у яких відкрилося друге дихання, вони стрибали все вище і вище. Натовп все одно кричав «Занадто важко!!! Жоден з них не зможе це зробити!» Ще більше жабенят втомилися і впали. Тільки одне піднімалося все вище і вище. Воно одне, яке, приклавши всі зусилля, забралося на вершину! Тоді всі жабенята захотіли дізнатися, як йому це вдалося? Один учасник запитав, як же цьому жабеняті, яке дісталося до вершини, вдалося знайти в собі сили? Виявилося, що переможець був просто глухим!